Свій перший вірш студентка третього курсу стоматологічного факультету ТНМУ, голова відділу поезії Марія Усова написала у вісім років. «Якось ми з мамою розмовляли про її батьків, і вона розповіла, що моя бабуся Галина Іванівна писала вірші, – пригадує Марія. – Мене це дуже здивувало й вразило – як це звичайні люди можуть писати вірші, складати рядки, римувати?! І я вирішила спробувати й собі. Перший мій вірш був про осінь. Я написала в ньому, що осінь – моя улюблена пора року, про пташок, тобто все те, що може бачити й сприймати дитина у вісім років».
Далі – спробувала більше, експериментувала, вправлялася й уже не полишала. Дитяче захоплення поезією стало, як і медицина, невід’ємною частиною її життя.
– Маріє, чим вас так полонила поезія?
– Іноді те, що я не можу сказати, мені простіше висловити рядками. Так мені легше виявляти власні емоції, доносити до людей те, що відчуваю. Поезія також – це гарно, естетично, це насолода для душі. І врешті – це та атмосфера, яку нині маю, очолюючи відділ поезії: мене цінують, бачать у мені щось більше, ніж просто пересічну студентку.
– Якщо складали б власне резюме, яка фраза в ньому була б найголовнішою?
– Належу до людей, які прагнуть не успіху, а цінностей, що він дає. Так, звичайно, всі бажаємо гарних оцінок, сприятливих ситуацій, та мені більше приносить задоволення не кінцевий результат, а сам багаж знань і навичок, які отримую в процесі.
– Що вам у собі подобається найбільше?
– Я легка на підйом. Мене не треба довго вмовляти братися за щось нове. Відверта, відкрита до людей, знайомств, мені легко знаходити спільну мову з людьми. Це, зокрема, дуже мені допомагає в роботі нашого відділу, де багато дівчат і до кожної потрібно знайти певний підхід, щоб разом організувати якийсь цікавий проєкт.
– Чи є негативні риси, яких хотіли б позбутися?
– Страх невдачі. Це риса, що найбільше мене гальмує в чомусь. Коли починаю розмірковувати «ось це мені вже, певно, не вдасться» чи «воно вийде погано», то, відверто кажучи, від таких думок руки опускаються. Як я з цим борюся? Коли щось планую, розпочинаю якісь проєкти, на середині шляху розповідаю про це своїм друзям. І тоді вже просто не дозволяю собі зламатися, навіть якщо є страх, адже не хочу підвести людей, їхні очікування, вони ж бо мене підтримують, вірять у мене.
– Де ви народилися? Що з вашого дитинства найчастіше пригадується?
– Я з міста Фастів Київської області. Найяскравіші спогади мого дитинства пов’язані з моєю сім’єю. Мій дідусь Володимир Кирилович часто водив мене нашим містом, усе показував, розповідаючи мені про те, де я живу та ким я є. Хоча дідусь іншої національності, але ніколи не давав забувати мені, що я громадянка України, що я фастівчанка. Другий яскравий спогад мого дитинства пов’язаний з моїм подальшим професійним вибором у житті. Батьки залишали мене на літо в бабусі Наталії Андріївни, яка була головною лікаркою санепідстанції. Бабуся часто брала мене на роботу, я походжала її кабінетом, ніби це не вона лікарка, а я (сміється). Ходила лабораторією та уявляла, що колись теж стану такою, як бабуся: розумною, начитаною, буду в лікарні головною, керуватиму всіма (сміється), мене будуть слухати інші лікарі, лаборанти. Мені подобалося, коли лаборанти мені все показували, пояснювали. Це все зробило дуже великий внесок у моє майбутнє.
Ще один яскравий спогад пов’язаний з моїм батьком Сергієм Володимировичем. Усе життя він пропрацював у Києві, я постійно на нього чекала. Він завжди привозив мені щось солодке. І я завжди очікувала хвилини, коли тато з’явиться у дверях і дасть мені купу солодощів! Це вже потім починала розуміти, що то все – карієс (сміється), а для дитини кращих моментів, напевно, не існує.
– На кого б хотіли бути схожі?
– Конкретну особу не назву. В моєму оточенні склалося так, що більшість моїх друзів, близьких мають у собі щось таке унікальне, що я хотіла б перейняти. Мені завжди хотілося бути схожою на саму себе, удосконалюватися. Людина повинна насамперед удосконалювати саму себе, а потім вже дивитися на приклади інших. Бути для себе кимось. Не шукати собі кумирів.
– Коли остаточно зрозуміли, що медицина – це ваша стихія?
– У медицині, як я вже зауважувала, хотіла бути з дитинства. Але завжди вважала, що піду на загальний медичний профіль. Та згодом, коли подавала документи, зрозуміла, що мій вибір – стоматологія. Моя мама Наталія Миколаївна – стоматологиня, я виросла у тій атмосфері. Знаєте, як колись усі кабінети стоматології супроводжували такі специфічні запахи? Ото для мене наче запах моєї мами. Тож десь навіть на підсвідомості стоматологія для мене стала рідною.
– Що вам найбільше подобається у вашій справі?
– Окрім того, що ця справа для мене є частинкою чогось рідного, я отримую від цього задоволення. Нині перебуваю не в себе вдома, а у селі. І от коли йду до крамниці, часто зустрічаю тутешню молодь, помічаю, що в багатьох зуби з видимими дефектами. Тобто проблеми саме з тієї сфери, в якій хочу працювати. І мені відразу хочеться цим людям допомогти. Адже знаю, як неприємно, коли людина не може усміхатися, бо соромиться цього. І просто неймовірне задоволення від усвідомлення того, що можу дати їй змогу усміхатися та бути самою собою.
– Чи вже визначилися з напрямком своєї спеціальності?
– Ще ні. Тільки тепер, на третьому курсі, ми більше занурилися в загальну стоматологію. Наразі намагаюся зрозуміти, що мені вдається краще.
– Чому обрали саме Тернопільський медичний університет?
– Порекомендували мамині знайомі. До київських вишів вступати не хотілося, так складалися обставини. Планувала також вступати до Одеси, але, враховуючи сполучення, значно простіше їздити до Тернополя
– Що вас найбільше вразило у ТНМУ, щойно вступивши?
– Коли я приїхала з іншої області, долаючи чималу відстань, втомлена потягами й пересадками, найперше, куди пішла, була бібліотека. Хотіла відразу взяти книжки, проте потрапила саме на обідню перерву. У нас, наприклад, у такий час людині вказали б напрямок і ніхто нікому не допомагав би. В ТНМУ такого немає. У ТНМУ не важливо, обідній час це чи не обідній, староста ти чи просто студент, тобі завжди допоможуть і будуть відкриті до твоїх потреб. Студент тут завжди має право голосу й може розвиватися. Тут можна знайти підтримку, тут панує доброзичлива атмосфера, тут класно. Саме завдяки цьому я в ТНМУ не лише здобуваю медичний фах, а й розвиваюся духовно.
– Навчатися важко?
– Важко було перший місяць-два, коли прийшла «зелена», перелякана, нічого не знала, що робити. Потім все це робити стало в кайф. У нас дуже чудова група. Ми часто разом готуємося до занять, що значно ефективніше, ніж поодинці. Як усе встигаю? Відповідь дуже проста: тому що це моя улюблена справа, тож виконую все, як мовиться, вже й зараз. Стараюся нічого не відтягувати до крайчасу.
– Чи долучаєтеся до наукової діяльності університету?
– Пробую. Зокрема, брала участь у науковому конгресі, досліджуючи тему «Використання лазарів у стоматології». Моїм куратором була доцентка кафедри терапевтичної стоматології Мар’яна Орестівна Левків, за що їй дуже вдячна. Вона завжди мене підтримує в моїх наукових пошуках, дуже багато допомагає.
– Як сталося, що ви очолили відділ поезії?
– Навчаючись на другому курсі, якось у соцмережі прочитала допис попередньої голови відділу Валентини Пєтухової, в якому вона закликала студентів, які пишуть вірші, зголошуватися та приєднуватися. Я прийшла, почала активно долучатися до роботи відділу. Тож коли Валя закінчила університет, очолила відділ поезії.
Насправді, зважаючи на обставини, все вдається не так, як хотілося б. Практично два роки тривав карантин, нині – війна… Наш відділ поезії встиг провести літературний творчий вечір, також часто організовуємо привітання, приурочені певним святам. Хочемо більше розвивати свою літературну сторінку в Інстаграмі poetry.clab.tnmu, яку створили на день поезії, де кожен студент може ділитися з іншими власною поетичною творчістю. Хочемо також планувати надалі творчі вечори, популяризувати їх, щоб вони були більш поширені серед студентів. Адже це приносить задоволення, допомагає відволіктися від занять, буденності, відпочити, розслабитися, збагатитися духовно. І все це буде обов’язково після війни.
– Як відновлюєтеся після перевтоми?
– Часто перевтоми в мене не буває, та коли потрібно все ж відновитися, то люблю пройтися, випити чаю чи кави, з кимось поспілкуватися.
– Яке ваше улюблене місце відпочинку?
– У рідному місті це дендропарк «Молодіжний», де з друзями збираємося, беремо піцу, суші, відпочиваємо, розмовляємо про все на світі. А в Тернополі моїм улюбленим місцем відпочинку є «Карма-кава». Ще на першому курсі я познайомилася з дуже чудовою людиною, яка мене завжди туди запрошує. Ми також спілкуємося, розмовляємо про навчання, ділимося своїми переживаннями, емоціями.
– У чому черпаєте сили, коли трапляються непрості моменти?
– У друзях. Коли справді важко, коли щось не вдається, не знаєш, як діяти далі, добрі друзі завжди поділяться слушною порадою, допоможуть. Свої скрутні хвилини я долаю разом з друзями.
– Які основні цінності у вашому житті?
– Після 28 квітня, коли в моє рідне міста прилетіла російська ракета, я зрозуміла, що найбільша цінність у моєму житті – саме життя. Хочеться якнайшвидше повернутися до звичного життя, того життя, що в нас агресор відібрав.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА